Дописи в категорії: Мій друг – наставник

В нашій країні все ще існує тенденція до всиновлення дітей віком 3-4 років. Старші, нажаль, по мірі дорослішання втрачають можливість потрапити в родину. У дітей, вік яких перевищує 10 років, шанси потрапити в сім’ю – мізерні. Найкращим способом допомоги дітям, котрі виховуються в інтернат них закладах, є особисте Наставництво.

Наставництво – це свого роду спілка двох людей, в котрій одна людина пропонує підтримку, допомогу, власний досвід іншій людині, в даному випадку дитині, позбавленій батьківської опіки. Завдяки цьому вона знає, що поруч є людина, яка піклується про неї.

Наставником може стати повнолітня людина, яка має бажання, час і можливість допомагати іншим, яка здатна навчати іншого і вчитися сама, оскільки наставництво – це процес довготривалий, адже взаємини Наставника та Вихованця повинні тривати хоча б протягом року. Дуже добре, коли вони стають довготривалими і переростають у дружбу.

У житті кожного з нас на певних етапах були люди, котрі вплинули на наше життя. Для когось це був тренер, який повірив в здібності вихованця, для когось – вчитель, який допоміг визначитися з вибором професії, а для когось сусід, котрий дав слушну пораду, що вплинула на наше життя. Ці люди були для нас наставниками.

Згадайте себе в дитинстві чи юності. Ми не завжди знали, як підготуватися до контрольної роботи, як спланувати вступ до коледжу чи вищого навчального закладу чи знайти роботу на неповний робочий день. Прості речі, які здаються нам дріб’язковими на даний момент, є величезною проблемою для підлітка. А для дитини, позбавленої батьківської опіки, знання та навички досвідченої людини можуть стати неймовірно важливими при виборі успішного життєвого шляху. Наставник може допомогти у покращенні шкільної успішності, у виборі навчального закладу чи у вступі до нього, у розтермінуванні боргу за житло чи у пошуку роботи.

Наставник стає для дитини досвідченим другом, який завжди готовий прийти на допомогу в різноманітних ситуаціях, в тому числі і складних. Дитина не залишена на самоті зі своїми повсякденними проблемами. Крім цього Наставник привчає вихованця до постійності, адже він систематично приходить у визначений час та день. Найцінніше, що можна дати дітям-сиротам, це не гроші чи матеріальну допомогу, а стабільна довірливі стосунки.

Історія знайомства, яке змінило життя двох людей!

Ця історія,  почалась дуже неочікувано, неочікувано навіть для мене самої. ​Про проект наставництво, дізналась від мого хлопця, зараз це мій чоловік. Їдучи зі Львова Роман запропонував мені піти на такий собі курс-навчання про наставництво. Я не знала, що це, про що нас будуть вчити і що розповідати. Та все ж ми пішли. Послухала я курс, нам розповідали, що наставник це друг для дитини-сироти, що це підтримка такої дитини і, що саме важливо це свого роду «друг», який має чогось навчити дитину. І якось стало страшно , не знала чи зможу я, чи хватить в мене сміливості піти хоча б на перше знайомство і взагалі вважала, що це велика відповідальність і я з цим не справлюсь. Про те дуже хотілось допомогти хоча б одній дитині, стати для неї другом.

​1 червня 2015 року ми з координатором проекту та іншими учасниками поїхали в дитячий будинок….

Читати далі

У Львові запрошують до співпраці людей, готових стати патронатними вихователями дітей

Управління «Служба у справах дітей» Львівської міської ради запрошує до співпраці батьків, які мають гарний досвід виховання дітей та готові поділитися сімейним теплом з дітьми, які мають ризик залишитися без батьківського піклування і потребують тимчасової підтримки.

«Сьогоднішні реалії демонструють непоодинокі випадки, коли діти з різних причин потребують термінового влаштування: зазнали жорстокого поводження; вилучені із середовища, де була загроза їхньому життю і здоров’ю; знайдені, покинуті діти; діти, чиї батьки пропали безвісті. Також можуть бути й інші причини, коли дитина влаштовується за згодою батьків — через складні життєві обставини, що трапились в їхній сім’ї: хвороба, необхідність у довготривалому лікуванні, реабілітації тощо. Тому функціонування сімей патронатних вихователів у кожному районі нашого міста дасть змогу в критичній ситуації кожній такій дитині реалізувати право на догляд і виховання у сімейному середовищі», — пояснюють в управлінні «Служба у справах дітей» ЛМР.

Читати далі

Моя історія наставництва

Історія знайомства з Мартусею почалась дуже неочікувано, неочікувано навіть для мене самої. ​Про проект наставництва я дізналася від мого хлопця, зараз це мій чоловік. Їдучи зі Львова, Роман запропонував мені піти на курс-навчання про наставництво. Я не знала, що це, про що нас будуть вчити і що розповідати. Та все ж, ми пішли. Послухала я курс, нам розповідали, що наставник – це друг для дитини-сироти, велика підтримка для дитини, що цей друг має чогось навчити дитину. І якось страшно стало, не знала чи зможу я, чи вистачить в мене сміливості піти хоча б на перше знайомство. Я вважала, що це велика відповідальність і я з цим не справлюсь. Проте дуже хотілося допомогти хоча б одній дитині, стати для неї другом. ​ Читати далі

Знайти “свою” дитину… Як?!

При обговоренні теми усиновлення одним з перших виникає питання – «як знайти дитину»? В неті є безліч порад. Хтось подає перелік сайтів, де міститься інформація про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, хтось посилається на інформацію про пологові відділення, де перебуваються залишені дітки, інші радять заклади або районні служби, де працюють люди, які дбають за майбутнє дітей і готові допомогти.

Але питання, написане вище, насправді має ще інший, набагато глибший і сокровенніший зміст. Це питання, яке не ставлять працівникам Служби у справах дітей чи не обговорюють активно з друзями. Це питання батьки часто ставлять собі в душі, шукаючи відповіді для себе або обговорюють зі своєю половинкою. «Як вибрати свою дитину?», «як знати, що це моя дитина», «як зробити вибір, адже це так важко?», «мені складно, треба вибирати, але ж це неправильно. Всі потребують сімї?» і т.д. На консультації це питання ставлять часто вже на завершення розмови і вимовляють нерішучим голосом. Читати далі

Сповідь до моря

Це було двадцять восьмого квітня. Мені тоді було всього вісім. Побачивши його, я відчула, що це новий етап. Це був перший будинок постійного проживання у моєму житті. Я пам’ятаю, як побачила обличчя дітей, їх очі – вони були сповнені недовіри, страху, самотності. Важко сказати, чого було більше, мабуть, суміш усього заповнювала їх, а згодом я зрозуміла, що не тільки їх, а “нас”.

Та при першій зустрічі я не подумала про це, адже була щаслива. Чисті коридори, красиві піжами, п’ятиразове харчування – все це було просто казкою. І не вірилося, що я нарешті буду такою, як усі. Того ж року я вперше поїхала на море. Побачивши широкі морські простори, мені перехопило дух. Читати далі