Жили колись у давні часи двоє побожних старців. Обидва вірили у правдивого Бога і навчали людей. І хоч навчали ті праведники інших та поміж собою ніяк не могли погодитися. Один з них був непримиримий і говорив так:

– Як хто чимось прогрішиться, то треба його відразу строго покарати. І чим більша буде кара, тим краще. Накладав він на людей великі покути і строго поводився з усіма.

Другий же був розсудливий і милосердний, він казав:

– Деколи покарати треба, але перш ніж карати, треба добре подумати, що з тої кари вийде. І не всяку провину треба карати. Є провини, про які і згадувати не треба. Взагалі треба бути до людей вирозумілим і милосердним.

Одного разу прийшов до суворого учителя поганин і каже:

– Я хочу навчитися правдивої віри. Навчи мене! Тільки ось як: щоб ти навчив мене усіх законів, поки я обернуся на одній нозі.

Суворий, не розібравшись, про що йдеться, розсер дився і прогнав його. Тоді поганин пішов до милосердного і каже йому:

Хочу навчитись справедливої віри. Навчи мене! Тільки ось як: щоб ти навчив мене усіх законів, поки я обернусь на одній нозі.

Милосердний подумав і сказав:

— Добре, сину! Роби людям те, чого собі бажаєш! Читати далі