Історія знайомства, яке змінило життя двох людей!

Ця історія,  почалась дуже неочікувано, неочікувано навіть для мене самої. ​Про проект наставництво, дізналась від мого хлопця, зараз це мій чоловік. Їдучи зі Львова Роман запропонував мені піти на такий собі курс-навчання про наставництво. Я не знала, що це, про що нас будуть вчити і що розповідати. Та все ж ми пішли. Послухала я курс, нам розповідали, що наставник це друг для дитини-сироти, що це підтримка такої дитини і, що саме важливо це свого роду «друг», який має чогось навчити дитину. І якось стало страшно , не знала чи зможу я, чи хватить в мене сміливості піти хоча б на перше знайомство і взагалі вважала, що це велика відповідальність і я з цим не справлюсь. Про те дуже хотілось допомогти хоча б одній дитині, стати для неї другом.

​1 червня 2015 року ми з координатором проекту та іншими учасниками поїхали в дитячий будинок….

Діти там щирі і відкриті до спілкування, так і хотілось їх обіймати та дарувати їм своє тепло. Всі із цікавістю дивились на нас і чекали коли ж їх особисто познайомлять з їх наставниками. Діти чекали того моменту.​ Тоді я і познайомилась з чудовою, красивою і сором’язливою дівчинкою, яку звати Мартуся.

Після першої зустрічі ми з моїм чоловіком (він теж є наставником в хорошого хлопчика Івана) почали приїжджати до своїх дітей. Ми разом гуляли, ходили в кафе, в кіно, організовували пікніки, одним словом приємно проводити час. Після таких зустрічей почуваєш себе легко, наповнений радістю і бажанням допомагати. Пам’ятаю на початку нашого знайомства Мартуся завжди робила мені маленькі подаруночки, то відкриточку намалює, то браслетик на руку сплете. Всі її подаруночки я бережу в коробці, це так приємно, коли дитина чекає і готується до наших зустрічей. Тому хочеться дарувати такі зустрічі. Інколи коли чоловік казав, давай цей тиждень не поїдемо до дітей, я казала «але…, діти нас чекають». Багато із знайомих говорить, що ми дуже подібні з Мартусею, а я тішуся з цього. Хочеться, щоб Мартуся почерпнула для себе все саме найкраще від нашого знайомства і я молю Бога, щоб могла стати гарним прикладом для неї. Зараз вже пройшло три роки від нашого знайомства. Наші діти гуляли на нашому весіллі, в нас народився наш синочок (це вже наша третя дитина) і ми продовжуємо спілкуватись. Бачимось зараз рідше, більше спілкуємось по телефону чи в соцмережах. Коли ми були на навчаннях нам говорили, що наставником потрібно бути хоча б один рік. Але із впевненістю можу сказати, що це знайомство на ціле життя. Я дякую Богу за таку можливість стати наставником, за знайомство з цими чудовими дітьми. Після цього, як я стала наставником я почала більше радіти життю, тішитися маленьким дрібницям, які є в нашому житті, більше дякувати Богу за те, що він дарує нам новий день і все в ньому.

Якщо хтось хоче допомагати дітям-сиротам, але не знає як, то проект наставництва дає таку можливість, бо весь світ важко врятувати, але допомогти і змінити життя одній дитині можливо.

наставниця Наталя

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someone