Моя історія наставництва

Історія знайомства з Мартусею почалась дуже неочікувано, неочікувано навіть для мене самої. ​Про проект наставництва я дізналася від мого хлопця, зараз це мій чоловік. Їдучи зі Львова, Роман запропонував мені піти на курс-навчання про наставництво. Я не знала, що це, про що нас будуть вчити і що розповідати. Та все ж, ми пішли. Послухала я курс, нам розповідали, що наставник – це друг для дитини-сироти, велика підтримка для дитини, що цей друг має чогось навчити дитину. І якось страшно стало, не знала чи зможу я, чи вистачить в мене сміливості піти хоча б на перше знайомство. Я вважала, що це велика відповідальність і я з цим не справлюсь. Проте дуже хотілося допомогти хоча б одній дитині, стати для неї другом. ​

1 червня 2015 року ми з координатором проекту та іншими учасниками, які пройшли тренінг і бажали стати наставниками, поїхали в дитячий будинок. Діти там щирі і відкриті до спілкування, так і хотілось їх обіймати та дарувати їм своє тепло. Всі із цікавістю дивились на нас і чекали коли ж їх особисто познайомлять з їх наставниками. Діти чекали того моменту.​ Тоді я і познайомилась з чудовою, красивою і сором’язливою дівчинкою, яку звати Мартуся.

Після першої зустрічі ми з моїм чоловіком (він теж є наставником в хорошого хлопчика Івана) почали приїжджати до дітей. Ми разом гуляли, ходили в кафе, в кіно, організовували пікніки, одним словом, приємно проводили час. Після таких зустрічей почуваєш себе легко, наповнений радістю і бажанням допомагати. Пам’ятаю, на початку нашого знайомства Мартуся завжди робила мені маленькі подаруночки, то листівочку намалює, то браслетик на руку сплете. Усі її подаруночки я бережу в коробці, це так приємно, коли дитина чекає і готується до наших зустрічей. Тому хочеться дарувати такі зустрічі. Інколи чоловік казав: «давай цього тижня не поїдемо до дітей», та я відповідала: «але…, діти нас чекають».

Багато знайомих говорять, що ми дуже подібні з Мартусею, а я тішуся з цього. Хочеться, щоб Мартуся почерпнула для себе все найкраще від нашого знайомства і я молю Бога, щоб я була гарним прикладом для неї. Зараз вже пройшло три роки від нашого знайомства. Діти гуляли на нашому весіллі, в нас народився синочок (це вже ніби наша третя дитина) і ми продовжуємо спілкуватись. Бачимось зараз рідше, більше спілкуємось по телефону чи в соцмережах. Коли ми навчалися на тренінгу, нам говорили, що наставником потрібно бути хоча б один рік. Але із впевненістю можу сказати, що це знайомство на ціле життя. Я дякую Богу за можливість стати наставником, за знайомство з цими чудовими дітьми. Після того, як я стала наставником, я почала більше радіти життю, тішитися маленьким дрібницям, які є в нашому житті, більше дякувати Богу за те, що він дарує нам новий день і все в ньому.

Якщо хтось хоче допомагати дітям-сиротам, але не знає як, то проект наставництва дає таку можливість, бо весь світ важко врятувати, але допомогти і змінити життя одній дитині можливо.

Джерело:rodyna.sde.org.ua

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterShare on LinkedInEmail this to someone