“Я так тебе люблю, нам ніхто не потрібен …”
“Ти – мій найголовніший захисник”
“Син – єдиний чоловік у моєму житті, моя опора і гордість”
“Ми завжди-завжди будемо разом, ти ж ніколи не залишиш матусю …”

Так мами хлопчиків формують симбіотичні стосунки. Батько при цьому може формально бути, чи не бути, це не важливо. Важливим є те, що мама і її маленький хлопчик – дві найголовніші людини в житті один одного.

Коли такі хлопчики виростають, вони зазнають великих труднощів з сепарацією. І величезне почуття провини.

І величезні труднощі з побудовою особистого життя. Адже як такого поняття особистого у них ніколи не було, не було приватного простору, вільного від мами.

Своєю сім’єю, усвідомлено, чи ні, вони продовжують вважати сім’ю мами / мами і тата. Я і мама. Не я і дружина. Не я, дружина і діти. Дружина, якщо і є, знаходиться на обочині його пріоритетів, за залишковим принципом.

Тут варто зробити застереження, що у чоловіка і дружини все дуже схоже і дуже симетрично, як би там не здавалося на перший погляд. У дружини такого «маминого хлопчика» завжди є свій «флірт на стороні». Це може бути як робота, так і власні мама / тато, так і справжній флірт. Вона так само, як і її чоловік, не готова належати відносинам повністю. І тут у них все дуже гармонійно.

Формально мами дорослих невідпущених хлопчиків кажуть: мій син щасливий, у нього є сім’я, я ні на що не претендую. Ага! Та й нема чого претендувати. В глибині душі є знання: він нікуди не йшов. І не піде.

Іде мама. І трагедія симбіозу розгортається в повній мірі тоді, коли невідпущений хлопчик (до речі, це може бути і дівчинка, дочка) йде слідом за мамою. У смерть. За допомогою хвороб, травм, залежностей…

«Ти ж ніколи не залишиш матусю …»

Як мами формують симбіотичні стосунки з дітьми, зокрема, з синами? Способів, насправді, безліч. Один з них – скоритися «чоловікові».

Відбувається це приблизно так:
«Мій син проти того, щоб я….»
«Син не дозволяє мені…»
«Я б, звичайно …, але син не погодиться»
«Ні, я незаміжня, синові не сподобався жоден мій партнер…»

І ще безапеляційне «Ми», стосовно до дитини будь-якого віку. Але, до цього я ще повернуся …

Отже, всі ці фрази не мають нічого спільного з гуманною позицією по відношенню до дитини і її думки, як ви розумієте.

Зате пряме відношення вони мають до партнерства, адже це партнер може бути проти чогось, не погодитися з чимось, або схвалити щось.

Батьки дитини можуть щось заборонити. Але ніяк не навпаки! Не може дитина забороняти батькам, це протиприродно і шкідливо в першу чергу для дитини, тому що як би не старався маленький хлопчик виправдати мамині очікування і взяти на себе партнерську відповідальність, у нього немає для цього ресурсу через його вік.

А перерахованими вище фразами і відповідною поведінкою, мама сигналізує: «Ти – партнер для мене, ти відповідальний і вирішуєш, ти – чоловік!».

Ресурс дитини не безмежний, в нормі він йде на розвиток і в міру необхідності на адаптацію, на це його вистачає.

У симбіотичних відносинах весь дитячий ресурс йде на «дорослі» відносини з мамою, а на своє нормальне дитяче життя і відповідний до віку розвиток ресурсу не залишається.

Як результат, інфантилізм, порушення відносин з однолітками. А пізніше – з протилежною статтю, що цілком зрозуміло, адже майже вся любов інвестована в матір.

Відповідно, всі спроби сина полюбити жінку, будуть приречені на частковий або повний провал, бо ресурсів для любові і партнерства з кимось ще, крім матері, у нього практично немає. Адже залишаючись в симбіотичних відносинах з матір’ю, він відчуває себе відповідальним за її щастя і душевний комфорт. І на будь-які фантазії про якісні зміни у своєму житті, він стикається зі звичним питанням: «А як же мама …?».

Доречно тут згадати слова К. Вітакера про те, що створювати відносини є сенс після того, «як молоді люди успішно розлучилися зі своїми батьками і утвердилися в своєму праві бути окремими особистостями». На жаль, не у всіх це так.

Спілкуючись з сином, як з партнером, мати створює підміну реальності, де вона і син ієрархічно рівні, де анульовані кордони, тобто, по суті, відносини являють собою психологічний інцест. Подібні відносини створюють грунт для формування пограничної особистісної організації у дитини, розвитку інтимофобії, або можуть спровокувати виникнення психосоматичного симптому, порушень харчової поведінки, порушень психосексуальної орієнтації.

Якщо невротична і психосоматична лінії захисту не спрацьовують, то розв’язка настає в психозі. Тоді на прийомі лікар-психіатр бачить постарілу, але ще досить жваву маму, яка все в деталях розповість про хворого сина, причому, таким чином: «Ми захворіли тоді-то…», «А ці ліки нам не допомагають, а ті нам допомагають», «А госпіталізація у нас тоді-то була».

Недоречне стосовно дорослого сина «Ми» є маркером симбіотичних, злитих відносин.

Всьому свій час і симбіозу теж. Симбіоз є здоровим і важливим етапом у розвитку дитини на перших роках життя, дозволяє матері краще зрозуміти свого малюка, а йому отримати захист і підтримку. Треба враховувати, що це всього лише етап, і якщо він затягується, є всі передумови для формування психологічного інцестуозного зв’язку.

Мами, які виховують дитину в тривалому симбіозі, ігнорують той факт, що в міру дорослішання дитина повинна ставати все більш незалежною, щоб, врешті-решт, відокремитися і піти в своє життя.

Але в цьому-то і засідка! Мами, схильні до симбіозу вирощують дитину не для її, а для свого життя, часто, відвівши їй роль «заступника» когось. Наприклад, чоловіка, з яким сталося розлучення, або емоційно холодного, дистанційованого чоловіка, або загиблого батька дитини. Або чоловіка, якого вона сама виключила з відносин, як потенційно небезпечного для неї.

Адже в партнерстві закладена ймовірність конфлікту, розлуки, незгоди. Якщо жінку це лякає в реальному партнері, то вона віддає перевагу над ним синові, як «безпечному партнеру». Адже він буде любити її безумовно і для нього вона завжди буде єдиною і най-най.

Ситуація, насправді, дуже знайома, тому що поширена. Проблема психологічного інцесту, на мій погляд, часто недооцінюється.

Порушення закону ієрархії в сімейній системі, коли дитині пропонують зайняти не її, а партнерське місце, у великій кількості випадків не є набутою, а частіше спадковою патологією в дитячо-батьківських відносинах і передається від покоління до покоління.

Чи є вихід? На мій погляд, їх кілька. І всі вони можуть поєднуватися між собою.

Перший і найбільш очевидний – звернення до фахівця, який допоможе побачити і усвідомити патологічні механізми, а потім, змінивши їх, перервати ланцюг повторення.

Інший варіант – вибудовування партнерства з батьком дитини. Саме активна присутність батька підкреслює кордони між статями і поколіннями, визначаючи необхідну дистанцію.

«Якщо мати хоче, щоб дитина психічно розвивалася, вона повинна слідувати її бажанням, а не дитина повинна обслуговувати її сексуальні бажання. А для цього мати повинна любити і бути коханою батьком дитини». (Joyce McDougall).

Є думка серед психологів, що присутність третього – обов’язкова і неодмінна умова для успішної сепарації і подальшого розвитку.

Але як бути, якщо третього – немає. Чи може мама сама якось вплинути на ситуацію, зробити відносини з сином максимально здоровими? Думаю, може. І спосіб, гадаю, не один. Я озвучу один з важливих.

На початку замітки я писала, що партнерство з сином це підмінена реальність. Ваше завдання актуалізувати справжню реальність на ділі і на словах. Можна сказати приблизно наступне: «Я твоя мама, а ти мій син. Я доросла, а ти маленький. І, що б у мене не відбувалося, це мої проблеми, я вирішу їх сама». І вирішувати. І робити. Самостійно, так.

Марія Мухіна

Джерело:Духовно-психологічна порадня