«Якщо хочеш бути досконалий,

– сказав Ісус до нього, –

Піди, продай, що маєш, дай бідним

і будеш мати скарб на небі;

потім приходь і йди за мною»

Не так давно заголовки багатьох світових інформаційних агенств заполонило одне ім’я: Чарлі Гард. Історія одинадцятимісячного малюка, який хворів рідкісною невиліковною хворобою головного мозку пробудила зі сну буденності багатьох людей. Зважаючи на хворобу, дитина була підключена до апаратів штучного забезпечення життєдіяльності. Однак, в швидкому часі медперсонал британської лікарні, дослідивши перебіг хвороби та визнавши її незворотність, запропонував батькам відключити їхнього сина від апаратів та дозволити йому померти без подальших мук. Батьки не погодилися на таку пропозицію і віднайшли в Сполучених Штатах Америки лікаря, який погодився прийняти дитя на курс експериментального лікування. Розпочалася ціла низка судових процесів, ініційованих британською лікарнею і направлених в усі інстанції національних судів й аж у Європейський суд з прав людини, що ставили собі за мету змусити батьків умертвити свою дитину заради т.зв. «гідної смерті». Справа набрала широкого розголосу у соціальних мережах та різних засобах масової інформації: Папа Франциск, американський президент Дональд Трамп та багато людей у цілому світі виражали свою підтримку батькам, надсилаючи кошти на лікування маляти, виражаючи незадоволення рішеннями судової системи, слідкуючи за розвитком подій. В один момент світова спільнота відчула свою відповідальність за життя цієї, вже не чужої для неї, дитини; в один момент світ відчув справді родинні зв’язки із сім’єю Чарлі Гарда. Але, чи тільки на одну миттєвість і лише через засоби масової інформації та соціальні мережі?

У сьогоднішній євангельській розповіді, поданій євангелистом Матеєм, пам’ять якого ми спогадували на початку цього тижня, до Ісуса Христа приходить молодий юнак із віковічним запитанням про щастя, яке турбує кожну людину в усі часи, і навіть сьогодні. Як і кожен із нас, молодий юнак ставить за ціль свого життя осягнення щастя, тому й займається його пошуками. Мабуть, він вже володів певним уявлення про те, яким воно повинно бути, адже був незадоволений своїм дотеперішнім становищем. Мабуть, вже й чув багато порад про дорогу до його осягнення, адже змалку виконував заповіді, про що й засвідчив у відповіді на вказівки Ісуса Христа. Більше того, він вже володів знаннями про щастя як життя вічне. Однак, серце юнака залишалося ненасиченим, спраглим. Саме тому, він продовжує пошуки та прибігає за порадою до Ісуса Христа, чутка про якого «розійшлася по усій околиці». Що ж йому на це відповідає Ісус Христос? Насамперед, Ісус Христос вказує на виконання заповідей як на шлях одержання життя вічного, тим самим стверджуючи, що заповіді – це не просто примхи чи заборони, рамки золотої клітки чи обмеження людської свободи Всемогутнім Богом, але дорога до істинного людського щастя. Адже кому ж як не Творцеві, який сотворив нас на свій образ та подобу знати про нього? Варто також звернути увагу на те, що після кількох заповідей із заперечною часткою «не», Учитель додає дві ствердні заповіді: «… поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого». А відтак, немовби роз’яснюючи останню заповідь про любов до ближнього, каже: «Якщо хочеш бути досконалий, […]. Піди, продай, що маєш, дай бідним і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за мною». Ось так, поряд із любов’ю у сім’ї Ісус Христос відразу ставить любов до ближнього, поряд із сімейними узами – соціальні та спільнотні. І не забуваймо, що усе це на шляху до осягнення життя вічного, тобто щастя. На жаль, опісля виконання свого синівського обов’язку щодо батьків молодий юнак зупиняється на порозі любові до ближнього, а саме до найбільш потребуючих, бідних. І його прив’язання до великого майна перегороджує йому шлях до осягнення щасливого життя та спільної дороги із Христом, на яку Той його запрошує. Проте, історія цього юнака у Євангелії не закінчується у цілковитому розчаруванні, але сповнена словами істинної надії: «Богові – все можливо».

Переходячи від заповіді про повагу до батьків до заповіді любові щодо ближнього, Ісус Христос і сьогодні вказує нам відповідь на наше прагнення щасливого життя. Сім’я є першою школою любові, адже саме там «вчаться досвідчувати близькість, піклуватися, вітати один одного. Там ламається перше коло смертельного егоїзму, щоб визнати, що ми живемо разом з близькими, з іншими, які гідні нашої уваги, нашої ввічливості, нашої любові», – як стверджує Апостольське повчання Папи Франциска «Радість любові» («Amoris laetitia», 276). Кожен із нас з приємністю згадує моменти із свого дитинства, наповнені піклуванням наших батьків: похід у перший клас за руку з мамою, риболовля із батьком, спільний сімейний відпочинок чи праця поблизу дому. Кожна сімейна подія відбивалася не тільки у нашій пам’яті, але й у серці, творячи наш характер, наші звички, нашу особистість. Не дарма, вже задовго до офіційних документів Церкви про відповідальне батьківство наш народ укладав прислів’я як оце: «Яке дерево, такі його квіти; які батьки – такі й діти». Саме родина стає першої школою соціалізації та закладає основи нашої поведінки із людьми на подальше життя. І саме тому Ісус Христос спочатку робить акцент на поведінці в родині щодо батька-матері. Однак, не зупиняється тільки на цьому! І тут знову виринають Його слова: «Хто любить батька або матір більше, ніж мене, той недостойний мене. І хто любить сина або дочку більше, ніж мене, той недостойний мене» (Мт. 10, 37).

Як уже зазначалося, одразу після заповіді щодо батьків Христос робить місток до заповіді про любов до ближнього, немовби поєднуючи їх певним зв’язком. І справді, родинна любов не може замикатися лише для себе, ексклюзивно тільки для родичів, творячи відокремлену, чи пак ізольовану «клітину суспільства», а має здатність поширюватися аж до перетворення цього земного суспільства у «сімейний простір», як про це знову ж таки говорить Папа Франциск: «Я хотів би заохотити усіх думати про людське суспільство не як про простір, в якому чужинці поводяться та шукають переваги, але насамперед як дім або сім’я, де двері є завжди відкритими і де шукають сприйняття один одного» (Francesco, Messaggio del Santo Padre Francesco per la 50ma Giornata Mondiale delle Comunicazioni sociali). Цей принцип говорить не лише про активну участь родини чи сім’ї у суспільному або церковному житті, але й про відповідальність та покликання кожного із нас до сімейного відношення супроти своїх ближніх. Адже недарма Господня молитва розпочинається словами «Отче наш…», тобто визнанням збоку людини, що ми усі маємо одного Отця, а отже є однією великою родиною; недарма Ісус Христос згадує у сьогоднішньому уривку про батька-матір, а відтак запрошує молодого юнака розширити межі свого розуміння сім’ї аж до найбільш потребуючих, до бідних; недарма на заклик батьків Чарлі Гарда світове суспільство сьогодні голосно відповіло, що немає чужих дітей і що прагнення побудови сімейних відносин у суспільстві живе глибоко вкоріненим у нашому серці, адже було закладене Творцем, Отцем НАШИМ. Молодий юнак відкинув це запрошення прийняти у родинне коло, стати братом/сестрою для своїх ближніх, а як поступимо сьогодні ми? Звичайно, що зробити цей крок самостійно є майже нереально, і про це засвідчує сам Ісус, використовуючи порівняння багатого із верблюдом та його переходом крізь вушко голки. І мабуть, не до кінця вірно буде вважати, що це велике майно, про яке говориться у сьогоднішній розповіді, це лише матеріальні статки, адже окрім грошей людина може прив’язатися до своїх рідних, до свого власного розуму, навіть до віри, побудованої на власних судженнях та уподобаннях, тим самим відмежувавши себе від свого ближнього, відокремивши себе від спільноти. Доволі часто сьогодні ми можемо почути оправдання людей на кшталт: «Навіщо мені ходити до церкви, якщо я можу вдома помолитися?», «Головне, це вірити у серці», «Віра – це моя особиста/приватна справа» і т.д. У такі моменти знову й знову приходить на думку все той же верблюд. Однак, Ісус відразу додає до цього порівняння відповідь: «У людей це неможливо, Богові – все можливо», а апостол Павло у сьогоднішньому уривку ще більш глибше розкриває цю дійсність: «Благодаттю Божою я є тим, чим я є і благодать його в мені не була марна; бо ж я працював більше всіх них, та не я, але благодать Божа, що зо мною» (І Кор. 15, 10). Лише будучи інструментами Божої благодаті, ми здатні відкрити своє серце, прийняти запрошення Ісуса Христа до істинної родинної любові, яка не відмежовує себе від бідних, творячи мури неприступності, та віднайти справжнє щастя, якого так шукав молодий юнак і якого так прагнемо ми сьогодні.

Сьогоднішній день завершує цикл вихідних з нагоди Дня Незалежності нашої держави, яку ми продовжуємо відстоювати та виборювати на східних теренах у кровопролитній війні. Кожного дня ми із болем в серці чуємо тривожні новини про ескалацію конфлікту, про наступне перемир’я та про непоправні втрати. Кожного дня за закликом нашого Блаженнішого Патріарха Святослава та Синоду Єпископів ми творимо молитву за цих воїнів та захисників нашого суверенітету, адже не можемо закритися у бункері своєї байдужості, буденності чи уявної родинності, тому що немає чужих синів, братів чи батьків на фронті, немає чужих дітей-сиріт, напівсиріт, переселенців чи бідних. І це нам чітко засвідчила величезна кількість волонтерів, які з перших днів війни прийняли це справді Боже запрошення розширити межі розуміння своєї родини, відкрити своє серце на потреби ближнього, брата та сестри, які потерпають від холоду, голоду, відсутності домівки, одягу та засобів для життя. На згадку приходить історія пастора протестантської Церкви добрих змін із Маріуполя Геннадія Мохненка, не тільки заснував Центр дитячої реабілітації «Республіка Пілігрим», через яку «пройшли» три тисячі місцевих безпритульних, але й сам усиновив 31 дитину. Чи це не свідчення людини, яка пішла, продала своє майно, віддала його бідним та послідувала за Христом, віднайшовши своє щастя? Насправді, ласка усиновлення дана не кожному, але родинне ставлення до ближнього закладене у глибині нашого серця і повинне світити у кожному доброму вчинку. І це засвідчує знову й знову історія малюка Чарлі Гарда із Англії, який став сином для багатьох людей із цілого світу.

Тому, нехай Пресвята Богородиця, наша Небесна Мати і Вчителька любові супроводжує кожного із нас на цій дорозі осягнення життя вічного, дорозі перетворення нашого серця для сприйняття кожної людини як брата чи сестри. І ця дорога розпочинається у нашій домівці, поміж родинного вогнища, яке не тліє лише для його членів, але розгоряється та дає тепло для всіх потребуючих та відкинутих, щоб наприкінці нашої земної мандрівки ми могли вказати на свою сім’ю словами українського поета Миколи Вінграновського: «Отут я серце виняньчив для неба…»

Іван Вихор, Сокальсько-Жовківська Єпархія

студент Вищого Інституту морального богослов’я «Академія Альфонсіана»