“Проговорювання ситуації в колі колег-наставників дає свої результати”
Марія Саквук: “Проговорювання ситуації в колі колег-наставників дає свої результати”
– Ця дівчинка і “відкрила” для нас двері інтернату, де вихователі, котрі відповідально піклуючись про нечисленних вихованців, не бачили сенсу в тому, щоб у дітей стали з’являтися індивідуальні наставники, тобто один старший друг, який супроводжує тільки одну дитину, – згадує координатор проекту “Мій друг-наставник” Комісії у справах родини Української Греко-католицької Церкви Марія Саквук, ділячись з порталом”Сирітству – ні”! досвідом просування проекту наставництва в інтернати. – В цій християнській установі вихователі, і справді, працювали з ентузіазмом, приділяючи багато уваги нечисленним вихованцям. Крім того, інтернат відвідували волонтери, які також займалися з дітьми. І директор, вислухавши наші пропозиції, поставила зустрічне питання: “А чи у усіх дітей одночасно з’являться наставники”? Мовляв, якщо нашим дітям приносять подарунки, то відразу всім і однакові.
Ми зізналися, що одночасно надати наставників усім 30 вихованцям ми не в силах: координаторам проекту треба знайти і підготувати людину, яка хоче і може стати індивідуальним другом одній дитині. І цей супровід, як і дружба, між людьми може тривати усе життя. І не усі дітки, можливо, відразу захочуть, щоб у них з’явилися наставники. Але варто з чогось розпочати, щоб можна було переконатися в необхідності і перевагах такої форми роботи з дітьми… Наша зустріч відбувалася ще до введення в дію Закону України про наставництво, тобто директор мала право нам відмовити. І вона відмовила.
Наша група “парламентерів”, що проводила переговори, попрямувала геть, залишивши директорові установи свої контакти і матеріали, що розповідають про суть нашої програми. По дорозі на автобусну зупинку ми аналізували нашу бесіду, міркуючи про те, чому нам не вдалося переконати керівника в доцільності нашої роботи в інтернаті.
І раптом, поки ми чекали, пролунав дзвінок. “Давайте все ж почнемо співпрацю”, – сказала директор, признавшись, що змінила свою думку після того, як одна з вихованок, що мимоволі чула наші переговори, запитала: “А цей друг-наставник приходитиме тільки до мене”? Дівчинка сказала, що хотіла б мати такого старшого друга. Слова цієї дитини змусили керівника замислитися і змінити своє рішення.
– Зі вступом в силу Закону про наставництво в просуванні проекту тепер уже немає жодних проблем? Які, на ваш погляд, головні складові для впровадження наставництва в систему інтернатів?
Так, закон відкрив нам двері інтернатів : керівник установи, де виховуються діти, позбавлені батьківської опіки, не може заборонити наставникові працювати з вихованцем. Проте, якщо керівник інтернату не розуміє сенсу цього проекту і не бачить його переваг, то може створювати перешкоди і роботі: під будь-яким приводом не давати наставникам знайомиться з дітьми. Ми таке “проходили”: то “у нас – карантин”, то “ми шефів чекаємо – концерт готуємо”. Мовляв, приходите завтра. Тому необхідно переконувати керівників в перевагах індивідуального супроводу дитини одним “постійним другом” – наставником. Зрозуміло, що легше працювати в установі, де налагоджений контакт з керівництвом і з педагогічним колективом.
Важлива і підтримка соціального працівника місцевої служби у справах дітей. Наведу такий приклад. Коли наша команда починала свою роботу у Львові, тодішній керівник міської служби у справах дітей, переконавшись в користі такого почину, нас підтримав: він сам спілкувався з керівниками інтернатних установ, в які прямували наші координатори, розповідав їм про переваги індивідуальної форми роботи з вихованцями інтернатів. Така підтримка, безумовно, значно полегшувала наш шлях до співпраці з керівництвом установ, в яких ми планували створювати пари : наставник + дитина.
Важливо, щоб сама дитина теж прагнула до того, щоб у нього був наставник. А таке бажання у нього може виникнути, тільки якщо він почує або побачить, що це таке. Якщо в інтернаті почали роботу хоч би декілька наставників і їм вдалося налагодити контакт з дітьми, яких вони супроводжують, тоді перед очима у товаришів тих дітей, у кого вже є наставники, з’являється живий приклад перед очима. Тому деякі наставники, які розпочинали з того, що відвідували ці інтернати як команда волонтерів, що проводили для дітей свята і майстер-класи, вибирають час для зустрічей зі своїми молодшими друзями так, щоб відвідати інтернат разом зі своїми товаришами по волонтерській роботі, які теж стали наставниками. Це, до речі, зручно і для живого обміну практичним досвідом.
– Як це працює? І скільки зустрічей координатори проводять із вже працюючими наставниками?
– Один наставник поскаржився своїм колегам, що за рік не помітив позитивних змін в поведінці і розвитку дитини, не помітив з боку школярки зацікавленості в спільній роботі. Але інші наставники, які супроводжували інших дітей в цьому ж інтернаті, його переконали. Вони стали говорити йому про те, що, коли вони приходять в інтернат до своїх дітей, то його підопічна запитує про нього, тобто вона чекає цих зустрічей. Вона стала більше посміхатися і без проблем йде на контакт з іншими дорослими людьми, тобто дитина навчилася комунікувати із зовнішнім світом – користь від супроводу очевидна. Діти теж підтвердили слова своїх наставників. Настрій у людини, яка не змогла помітити результат самостійно, звичайно, змінився.
Наставник завжди може зв’язатися з координатором телефоном для оперативної консультації. А зустрічі координаторів з наставниками у нас відбуваються раз-два в місяць. І спілкуючись не лише з координатором, але і між собою, наставники діляться своїми досвідом, спостереженнями і напрацюваннями. Це теж дає свій результат.
Завдяки такому спілкуванню, нам вдалося уберегти одну наставницю, яка зовсім недовгий час була знайома з підопічною дівчинкою, від помилки. Вона вирішила, що вже готова до того, що візьме дівчинку з інтернату на прогулянку або до себе у гості. Координатор же переконувала її, що вона ще недостатньо знає цю дитину, але нестиме відповідальність за нього, зокрема перед директором інтернату. Наставниця була непохитна: мовляв, я умію ладнати з дітьми, і дитина до мене добре налагоджена, обіцяє слухатися. Тоді інша наставниця розповіла про власний досвід, пережитий в результаті такого скоростиглого рішення. Вона також узяла дівчинку, з якою вони були дуже мало знайомі з собою в театр, і, коли вони їхали в маршрутці, дитина несподівано попросила водія зупинити, вистрибнув з салону і втік. Наставниця не могла її наздогнати і потім насилу розшукала і повернула в інтернат. Звичайно, жінка пережила сильний стрес. Та і сам факт затьмарив її стосунки з дитиною, з якою вона тільки почала будувати довірчі стосунки. Її розповідь охолодила запал початкуючої наставниці.
Був і такий випадок, коли наставниця теж поскаржилася на те, що не помічає результату і зацікавленості у дівчинки в спілкуванні з нею. Дитина поїхала на літнє оздоровлення разом з усім інтернатом, і три місяці не дзвонила. Ми порадили все ж подзвонити педагогам або зустрітися з дівчинкою по її поверненню в інтернат і з’ясувати, в чому справа. Вона так і зробила. І на наступній зустрічі повідомила, що ситуація зовсім не така, як їй здавалося. Дівчинка банально втратила телефон, номери напам’ять, звичайно, не пам’ятала, а у своїх вихователів попросити не здогадалася. Зустрічі з наставницею вона була рада, ділилася з нею враженнями від літнього відпочинку і будувала плани на майбутнє.
Промовляння ситуації в колі колег дає свої результати.
– Як ви починали роботу по впровадженню проекту наставництва? Скільки пар вдалося створити вашій організації?
– 11 років тому зібралася група людей, які, як і я, створювали прийомні сім’ї або ж усиновляли дітей і потребували якоїсь міри в соціальному супроводі або просто в радих з тих, що виникають у них час від часу питаннях. І я, як працівник Комісії Управління Греко-католицької церкви у справах сім’ї, стала допомагати ім. І вже тоді, спостерігаючи, як ті, хто планує усиновити дитину або створити приймальню сім’ю, намагаються узяти дітей якомога молодшого віку- до 2-3 років, у мене виникли питання: “А як бути тим дітям, які старші? Їх так ніхто і не узяв в сім’ю. А тим, хто вже готуватися до виходу з інтернату? Адже їм теж потрібна поруч доросла людина, яка допоможе і підкаже, дітям теж адже треба було супровід дрослог.
– Як ви починали роботу по впровадженню проекту наставництва? Скільки пар вдалося створити вашій організації?
Познайомившись з Надією Кондратюк, яка потім стала координатором в проекті “Одна надія”, я побувала на конференції, організованій координаторами цього проекту, де розповідалося про переваги наставництва. Незабаром ми стали партнерами по впровадженню наставництва в інтернатах. Зараз створені вже більше 50 пар у Львові і Львівській області, а також в івано-франківській і Тернопільській областях.
Спочатку ми пропонували наставників тільки дітям-сиротам, але незабаром побачили, що і діти, які знаходяться в інтернаті без вилучення зі своєї біологічної сім’ї, яка знаходиться в складних життєвих обставинах, теж частенько потребують наставників. Це відбувається з різних причин. Тому ми стали пропонувати наставників і таким підліткам.
– Люди активно цікавляться можливістю стати наставниками?
– Так. Можу сказати, що це “заразливо”: трапляється, що чоловік наставниці “підміняє дружину”, яка, наприклад, виношує дитину, а потім і сам проходить тренінги, ставати наставником. Є у нас і “сімейний підряд”: коли обох чоловіків супроводжують по одній дитині. При цьому в їх сім’ї є і власні діти. Деякі так прив’язуються до супроводжуваних підлітків, що на сімейній раді приймають рішення узяти сироту у свою сім’ю : усиновити або поповнити свою приймальню сім’ю.
Буває, що людина приходить до наставництва через емоційний порив. Одна жінка – журналіст і мама двох дітей – не замислювалася про роль наставниці, але, побувавши в інтернаті з волонтерами, вона стала спілкуватися з однією вихованкою, яка мріє присвятити себе музиці. Вирішивши допомогти дівчинці, волонтер записала її в музичну школу, стала запрошувати до себе додому. Так і стала наставником, а тепер подумує про те, щоб узяти дівчинку у свою приймальню сім’ю. Вона побачила, що і сама дівчинка-сирота, погостювавши у неї, неохоче повертається в інтернат, і рідні діти прив’язалися до своєї названої сестрички і плачуть, коли вона йде.
– Якими позитивними результатами, досягнутими у супроводі підлітків, ви могли б поділитися?
– В один інтернат, директор якого в продуктивність роботи наставників не вірив, прийшло подружжя, яке пройшло тренінги і запропонувало свій супровід, сказавши, що готові познайомитися з сиротами, поспілкуватися і утворити дві пари, як ми це називаємо своєю професійною мовою, – “дитина-наставник”. Директор сказав, що дасть їм найбільш складних дітей. І ось, якщо вони з ними впораються, тоді він відкриє двері інтернату і для інших наставників.
Чоловікові дістався хлопчик дев’яти років з дуже складним характером: він збігав з школи, пропускав уроки, не чув дорослих зовсім. Наставник працював з ним три роки. Тільки через рік хлопчик зміг зрозуміти, як йому засвоїти таблицю множення, потім став підкорятися вимогам старших. І в 12-річному віці його усиновила сім’я, яка побачила його анкету у базі даних для усиновлювачів. Координатор, яка працювала з цим наставником, упевнена, що саме завдяки роботі наставника хлопчик змінився, і з цієї причини усиновлювачам при першому знайомстві вже не так складно було встановити контакт з дитиною і прийняти остаточне рішення про те, що усиновлять його.
Я вважаю високою оцінкою нашої роботи слова директора одного інтернату, яка теж спочатку не вірила в ефективність наставництва, але потім, спостерігаючи за дітьми, у яких з’явилися наставники, призналася координаторові проекту в цьому місті: “Наставництво – це хороший почин. Я бачу, як змінилися діти».
