Що ми можемо дати нашим дітям?
Почну з того, а що ж ми хочемо їм дати?

Ми точно хочемо, щоб наші діти були здорові і щасливі. Недарма ж ці два побажання трапляються найчастіше у привітаннях. Але що ми для цього робимо?

Спершу ми просто вчимося бути цілим Всесвітом для абсолютно безпорадних кілька-кілограмових створінь… Спочатку це дається важко. Адже ми вчимося жити не для себе (як ціле життя до народження дитини, а це таки довгий проміжок часу). Ми вчимося виживати в режимі турботи про когось іншого 24/7 без перерв та вихідних.
Ще однією важливою особливістю є те, що особа, про яку так дбаємо – не вміє говорити. А отже – не вміє сказати про свої потреби. Не може навіть проговорити, чи подобається їй те, як ми про неї дбаємо, чи не дуже… Такого досвіду ми, зазвичай, не маємо в повсякденному дорослому житті до Чуда народження.

Це коротко про радикальні зміни в нашому житті, які насправді і роблять нас батьками. Так, це важко і складно. Але водночас це – і дуже приємно. Адже бути богом для іншої істоти… захоплює. Відчувати свою владу над кимось – манить і дає величезний ресурс. Ось тут і криється пастка… Бо, захопившись своїм відчуттям необхідності, постійної потрібності та надзвичайної важливості, ми схильні забувати про головне: про те, що насправді дитина не є нашою власністю. Не є нашим продовженням, не є предметом гордості (для підняття власної самооцінки), не є засобом для реалізації власних бажань та очікувань. Дитина – це гість в нашому домі. Але ненадовго (хоч спочатку нам здається, що ці безсонні ночі, хвороби, уроки тощо – ніколи не закінчаться)! Це свято, яке дарує нам Бог як своє благословення. А ми беремо це як своє і несемо як «героїзм» або «важкий хрест»…

Спочатку ми намагаємося задовільнити своє Его (всі свої комплекси), намагаючись бути ідеальними батьками. Ми стараємося все робити правильно! Але вже через кілька років виявляється, що «правильно» – інакше (різні теорії виховання є поширеними в різний час, інакше кажучи – «модними», і вони зазвичай заперечують одна одну).
Потім ми намагаємося виховувати чемних дітей, з якими і нам зручно. І перед іншими не соромно. Жаліючись на впертого сина чи на доньку, яка постійно крутиться перед дзеркалом, ми не задумуємось про те, що саме ці риси необхідні будуть їм у майбутньому. Бо чоловіка впертим вже не називають, швидше про нього будуть говорити – цілеспрямований. А з жінки, яку не цікавить власна краса, підсміюються не лише чоловіки, але й (в першу чергу!) жінки.

Разом з тим, ми намагаємося дати дітям все найкраще в матеріальному плані. Все, що колись недоотримали самі… Одяг, іграшки, цукерки, модні атрибути, розваги, поїздки, гаджети тощо. Ми щасливі, що можемо дати дитині те, про що колись мріяли самі! Саме тоді ми вважаємо себе хорошими батьками. Бо ж стараємося заради дітей. Працюємо більше, щоб більше заробити і… більше купити. Навіть не розуміючи, що не дітям це все потрібно. Що ці всі матеріальні речі дуже хоче наша Внутрішня дитина, яка чомусь думає, що отримавши соту забавку нарешті стане щасливою… А потім дивуємося, чому наші діти і далі не є дуже щасливими, вдячними чи впевненими в собі. І не особливо слухняні. Підсвідомо ми розуміємо, що даємо не те. Але матеріальне дати – найпростіше. І його відразу ж видно. І для інших є очевидне підтвердження того, що ви – хороші батьки і дбаєте про своїх дітей. Хоч насправді часто це є просто відкупленням…

І це ще кращий варіант. Бо бувають і такі батьки, які, маючи можливість, все ж не хочуть забезпечувати дитину якісним і достатньо (хоча, хто може чітко окреслити, скільки це – достатньо?). Їх діти зазвичай ходять вдягнуті не по сезону і не по розміру (носять замале, бо вже давно виросли, а батьки не помічають, або завелике – зі старших братів-сестер). А їх батьки, не надто переймаючись своїми батьківськими обов’язками, вважають, що діти виростуть і так. Вони ж у свій час теж виросли. Хоч мали, можливо, ще менше… І це правда. Ми передаємо дітям лише те, що маємо самі!

Наші діти успадкують не наші матеріальні надбання (бо в один момент все може змінитись – ми вже кілька разів були свідками нестабільності світу фінансів). І не те, що ми намагалися їх навчити, бо автоматично засвоюються лише батьківські моделі поведінки, стиль життя, цінності та принципи.

Звичайно, в підлітковому віці кожна молода людина буде обдумувати, чи подобається їй цей весь вантаж з дитинства, з батьківської сім’ї. Чи має сили вона нести цей «спадок», чи потрібен він їй в дорослому житті, чи стане у пригоді для досягнення власних цілей. Цей процес називається само ідентифікацією. Саме він є найважливішим завданням підліткового віку. Головною місією юнацтва (а зовсім не – здати ЗНО і поступити у вуз, як думають батьки). Якщо цей спадок, як валіза без ручки – нести важко і кинути шкода… Можливо не стільки шкода, скільки майже неможливо. Адже це все є суттєвою частиною дитини. Ця вся інформація записана на підсвідомому рівні і реакції відбуваються автоматично. Щоб щось змінити у своєму житті необхідно буде докласти немало зусиль. Адже всі знають, що перевчатися набагато складніше, аніж вчитися. А перевчатися того, що вчилися все своє життя (нехай для підлітка це є 15 чи 18 років, наче не так багато; але ж це все його чи її життя)… Тоді це робота на наступні кілька… чи кільканадцять років… І часто це така робота, яку й не дуже можливо виконати самотужки (бо закладалися всі ті нездорові основи теж не самостійно, з власного усвідомленого вибору). На жаль, все це і є причиною того, що на світі не так багато щасливих людей. І ще менше щасливих сімей. Бо, якщо батьки не вміли бути щасливими самі, вони не могли навчити цього своїх дітей…

Якщо ж батьки розуміли, що «виховуй-не виховуй», а передати дитині можемо лише те, що вміємо/робимо/знаємо/переконані і тому так живемо самі. Коли батьки більше працювали над власним розвитком, розбиралися у власних проблемах і задовольняли власні потреби, не передаючи їх у вигляді травми далі, тоді вони могли більше бачити в дитині не власне продовження та задоволення власних амбіцій, а справді благословення Боже. Окрему особистість, яка поки що з ними і потребує їх догляду, любові і підтримки. Тоді у спадок дитина отримує міцну базу, основу, яка дає потужний поштовх рухатись в майбутнє, дає підтримку та впевненість в собі. Такий спадок також містить практичні навички турботи про себе у фізичному, психологічному та духовному аспектах. Маючи таку базу, молодій людині буде простіше і легше йти своїм шляхом, втілюючи свої мрії і досягаючи свої цілі.

Лідія Кондратик, християнський психолог, мама 7 дітей

Джерело