При обговоренні теми усиновлення одним з перших виникає питання – «як знайти дитину»? В неті є безліч порад. Хтось подає перелік сайтів, де міститься інформація про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, хтось посилається на інформацію про пологові відділення, де перебуваються залишені дітки, інші радять заклади або районні служби, де працюють люди, які дбають за майбутнє дітей і готові допомогти.

Але питання, написане вище, насправді має ще інший, набагато глибший і сокровенніший зміст. Це питання, яке не ставлять працівникам Служби у справах дітей чи не обговорюють активно з друзями. Це питання батьки часто ставлять собі в душі, шукаючи відповіді для себе або обговорюють зі своєю половинкою. «Як вибрати свою дитину?», «як знати, що це моя дитина», «як зробити вибір, адже це так важко?», «мені складно, треба вибирати, але ж це неправильно. Всі потребують сім’ї?» і т.д. На консультації це питання ставлять часто вже на завершення розмови і вимовляють нерішучим голосом.

Робити вибір людині завжди важко, хоч і доводиться нам це робити чи не щодня і щогодини. В даній ситуації вибір чи не найскладніший. Багатьом здається, що вагітним набагато легше, адже вони приймають ту дитину, яка росте в їхньому лоні, її люблять і чекають. Вона – їхнє щастя і радість. А на шляху усиновлення батьки часто стоять перед численними можливостями, бо дітей потребуючих багато, а от прийняти рішення про ту одну (а може і більше) – важко.

На шляху до пошуку своєї дитини частина батьків мучиться з можливістю дозволити собі зробити вибір, адже «це не магазин». Вони намагаються довго переглядати інформацію про дітей на сайтах, але швидше робити вибір при зустрічі, щоб уникнути моральних мук совісті.

Інші батьки потрапляють в тривалий процес пошуку, зважування всіх за і проти, частих відвідувань різних дітей з твердим переконанням знайти саме ту дитину, яка буде їхня.

Обидва типи людей важко переживають процес вибору. Що порадити? Тут не може бути порад, адже такі речі потрібно вирішувати самому, бо ж саме батькам будувати стосунки в новій сім’ї і намагатися робити це добре. Ані муки совісті, що заважають вибирати дитину, ані тривалі пошуки не є насправді запорукою щасливої сім’ї. Все це – результат нашої щоденної праці в сім’ї,

Говорячи про цю тему, пригадую собі дві особливі історії.

В одній сім’ї не було дітей тривалий час. Подружжя думало про можливість усиновлення, але якось це питання відтягувалося на пізніше. Обоє працювали на відповідальних посадах. Але одного дня все змінилося. Коли дружина дочекалася повернення додому чоловіка, він прийшов не сам, а з маленькою дівчинкою. Побачивши здивовані очі дружини чоловік сказав, що тепер вона буде їхня донечка і житиме з ними. В когось вже напевно обурення наростає, як він так міг зробити. Але ж зробив. Цього вечора чоловік розповів дружині, чому так вчинив. Він працював на державній посаді, і в його обов’язки входило відвідувати дитячі інтернати. В цей день він відвідував черговий заклад. Все як завжди. Хто бував в закладах для дітей-сиріт розуміє, що чоловік часто бачив очі дітей сумними, і напевно не одна дитина називала його татом і просилася до нього на руки. Але в цей особливий день він проходив довгим коридором. Двері в кінці коридору відчинилися, і з них вийшла маленька біленька дівчинка. Побачивши чоловіка, вона відкрила обійми і побігла йому назустріч зі словами: «Тату, тату! Ти прийшов…!» Поки чоловік отямився, вона вже обіймала його міцно. А пізніше цього дня він привів її в їхню родину. Мені цю історію розповідала жінка, з якою ми зустрілися більше як 10 років по тому. Вона розповідала, а в мене мурашки ходили по шкірі. З цього дня ані вона ані чоловік жодного разу не шкодувала про цей вирішальний день в їхньому житті.

Інша історія одна з перших, яка трапилася зі мною, коли я лише почала працювати як консультант з сім’ями, які хочуть усиновити дітей. До мене зателефонувала жіночка і сказала, що хоче усиновити дитину і не може знайти її, бо всюди перед нею стоїть в черзі багато людей. Цікаво, що з цією жінкою ми ніколи не зустрічалися, але часто і подовгу спілкувалися по телефону. Її історія схожа з багатьма іншими. Вона вже 6-й рік намагалася усиновити дитину. Жінка подала на усиновлення як одинока мама, оскільки з чоловіком вони давно розлучилися. Вона мріяла усиновити маленьку дитину до року, але їй було дуже боляче, що таких дітей завжди хтось встигав усиновити перед нею. Пояснення про те, що немовлят намагаються давати в повні сім’ї було для неї надто болючим. Я не пам’ятаю наших розмов детально, але одного разу я їй сказала, що «Ви шукаєте свою дитину вже 6-й рік. Ваша дитина вже виросла, вона не немовля. Ви могли вже не один рік втішатися радістю материнства, якби могли подивитися ширше, а не тільки за немовлятами…Дозвольте Богові привести Вас до неї». Після нашої розмови була тривала пауза, аж одного разу вона мені подзвонила і сказала, що поїздом повертається додому, що відвідувала свою дівчинку… Не будьте критичними, але те, що вона мені розповіла, закарбувалося в моїй пам’яті на довгі роки. Вона розповідала, і ми разом плакали. Жінка довго  думала про те, що час спливає, а вона і далі шукає дитину. Після нашої розмови вона зважилася пошукати інформацію про старших діток. Їй порадили в службі поїхати на контакт з дівчинкою … 6 років. Ніч перед зустріччю з дитиною їй приснився сон. Вона побачила дівчинку з чорнявими косами. Дитина стояла повернута до жінки спиною і сумно говорила: «мамо, я Тебе так давно чекаю, чому Ти не їдеш. Мені потрібна Твоя допомога, мене потрібно полікувати…» Жінка усміхалася в сні, а коли прибігли інші діти, то щедро гостила їх кольоровими цукерками, які знайшла у себе в кишенях… Цікаво, що по приїзді до закладу, вона зустріла дівчинку з чорними косами, в якої була вада серця, і яку потрібно було давно лікувати. Ви скажете, що ця історія смішна, сон самонавіяний і т.д. Ви можливо праві. Але є одна поправка. Це сьогодні діють різні сайти, де є анкети дітей, з їхніми фото, а навіть відео, з описом їхнього стану здоров’я. А цій історії більше 10 років. Тоді все було по-іншому. Знайти інформацію про дитину було важко, а побачити її фото – неможливо. Все це жінка не знала і не могла знати наперед. Хтось може вірити в цю історію, а хтось ні, але рік по тому ми зідзвонилися. Здоров’я дитини покращилося, її прооперували в Києві. І донька і мама були щасливі. В мене ж тоді вкрали телефон, і наші шляхи розійшлися.

Це лише дві історії, які мені захотілося вам розповісти. А їх є багато, і кожна по-своєму особлива і зворушлива. І не важливо, яким був шлях пошуку чи вибору дитини, важливим є те, що Ви знайшли одні одних. Навіть якщо в історії усиновлення не було чогось такого особливого – це не значить, що там не було Божого супроводу, якщо тільки батьки були відкриті на Божу благодать.

То як вибрати свою дитину? Відповідь на це можете дати тільки Ви самі.

«Це Син мій улюблений, якого я вподобав», чуємо на Богоявленні в Церкві (Мт. 17,5)

Це точно має бути дитина, яку Ви самі вподобали, чи то хлопчик чи дівчинка, чи немовля чи підліток. Але та дитина, з якою Ви хочете бути щодня, за якою сумуєте і готові все залишити, аби швидше поїхати до неї. Не варто заставляти себе прийняти дитину, з якою Вам складно і переконувати себе, що «Я її полюблю пізніше». Може так, а може і ні. І хай долі тих людей, які шукають дитину для усиновлення і дитячі, частіше сходяться разом.

Марія Саквук, Комісія УГКЦ у справах родини – психолог, керівник проекту «Мій друг-наставник»